Ти поїхала, а я молився, щоб ти не була
Тією самою, бо якщо все ж таки це так,
Тебе я втратив так безглуздо і вже їде дах
І схоже що це не сварки, а просто я мудак.
І ти поїхала, бо знала, що це не твоя
Історія, що ми писали кров’ю.
Де слова,
якими можна було би сказати:
«вибач сонце, але знову ти одна».
Але десь
Є наш дім
Там де ми з тобою поряд,
Де я став твоїм,
Де для віри у нас двох достатньо поглядів.
Бо лиш з тобою
Я не був один.
Я тебе люблю безтямно,
Але вибач зараз вистачить.
Коли любов вбиває, а не гріє треба відпустить…
Я благав тебе залишся, намагався зупинити.
Ти закрила міцно двері, намагалась далі йти.
На твоїх очах і сльози й радість, а що на моїх?
На моїх очах мене ховають наживо, прикинь…
Я кричав і просив тебе просто постій,
Зупинись я живий іще.
Годі кидати каміння і ґрунт в цю труну із розчарувань і очікувань.
Годі казати мені, що ніколи ти не була поряд зі мною огорнута й прийнята.
Я віддав тобі все, що мав і відав би ще сто різав аби ж ти це прийняла.
Я ламав тебе більше ніж зцілював,
Ти тікала і вабила.
Вадами нашими бавили Бога.
Ми багато поверхів падали й падали
Крилами вниз, там спис, видих останній і ти спиш.
Вихід із себе, до тебе в обійми.
Вже болю не буде я зроблю надійно.
Надіну на себе надії розбиті, сам сяду в могилу, закопуй, забили.
Але десь
Є наш дім
Там де ми з тобою поряд,
Де я став твоїм,
Де для віри у нас двох достатньо поглядів.
Бо лиш з тобою
Я не був один.
Я тебе люблю безтямно,
Але вибач зараз вистачить.
Коли любов вбиває, а не гріє треба відпустить…
Ти поїхала, а я молився
Щоб ти не була
Тією самою, але ти була.
Ти одна була.
Ти завжди була…